Пластична драма за мотивами драми Л. Українки "Лісова пісня".

Казка-феєрія Лесі Українки у кожному віці прочитується по-різному. У дитинстві й отроцтві – як дійсно казка, населена фантастичними істотами, що так чи інакше дотичні до людського життя.

У юності переважає максималізм, що не прощає зради, що тішиться з довічної покари Лукаша за знехтуване ним щире Мавчине кохання, бо як сказала устами Марусі Чурай Ліна Костенко: ж це виходить? Зрадити в житті державу – злочин, а людину можна?”

У зрілому настає черга філософських роздумів про зраду самому собі, зраду своєму призначенню, з яким кожна людина приходить у цей світ, про Добро і Зло, які ходять попідручки, роззираючись одне весь час угору, а друге – вниз.

А людина зі своїм вибором –  між ними посередині. А на віку ж, як на довгій ниві. ще невідомо, що візьме гору над людською душею, чи вистоїть вона проти спокус, які підкладає Зло?

Чи достатньої сили виявиться у людини хребет, щоб не зігнутися перед випробуваннями долі, аби прямо піти по життю, щоб на тім шляху не довелося здолати...

Як говорить сам режисер, для нього особисто кожна нова вистава починається з того, щоб віднайти внутрішній код, той, умовно кажучи, ключ, який відмикатиме спочатку душі акторів, далі – зіграних ними дійових осіб нарешті і, нарешті,  душі глядачів.

Як на мене у "Лесиній пісні" таким ключовим режисерським кодом для О. Бєльського став танок Лукашевої Душі.

Упродовж вистави вона танцює тричі. Спочатку – це радісний танок весняного пробудження, окриленого першим чистим, світлим почуттям.

Це танок, коли Душа чолом сягає неба, коли Душа – творець. Удруге – сплюндрована, зраджена, розміняна на вигоду Душа щосили б'є тим лихом об землю, викрешуючи в танці увесь розпач свого гріхопадіння.

І втретє танцює Душа, спустошено відбиваючи завчені такти, і в тім танці немає більше вогню, немає життя, а є тільки коло ганьби, коло каяття без вороття, коло смерті, з якого не вийти , не вирватися …

Мотрона Панова